Чому новини про поведінку російських солдатів нагадують історію про Голодомори

З 24 лютого 2022 року надходить чимало тривожних новин, які нагадують те, що ми могли читати на сторінках підручників з історії. В одній з них йдеться про художницю-шістдесятницю Любов Панченко, яка померла на 75-му році життя внаслідок голодування у Бучі, де тривалий час перебували російські військові.

Не менш тривожні новини на Херсонщині, звідки російські військові вивозять зерно в окупований Крим. Всеукраїнська аграрна рада також повідомляє, що окупанти намагаються захоплювати агропідприємства, щоб отримати продукцію зі складів.

Ці новини нагадують все те, що ми знаємо про історію Голодоморів в Україні. Про це ведуча проєкту “На часі. Культура” Ірина Славінська говорила із директоркою Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору Людмилою Гриневич.

Перше запитання: ви як історикиня також читаєте ці новини, дещо впізнаючи?

Безперечно, тут можна говорити про прямі аналогії. Найстрашніша аналогія в тому, що і в 30-ті роки, і зараз ми спостерігаємо за геноцидним вбивством українців. Це практично один і той самий процес.

Батько терміна “геноцид” Рафал Лемкін у статті “Радянський геноцид в Україні” пише, що геноцид в Україні, напевно, є найтривалішим в історії людства. Тоді їжа була використана як зброя. Сьогодні ми бачимо, що зброя – це не тільки їжа, але також кулі та ракети.

Лемкін говорив, що одна із складових геноциду – це знищення економічної бази національної групи. Коли мова йде про переміщення частини національного продукту від однієї групи до іншої – то це ще більше посилює геноцидний вплив злочину. Це посилення експансіоніської політики Росії у світовому масштабі.

Досить часто навіть у науковій історографії, згадуючи про Голодомор, помилково вказували, що в українських селян вилучали хліб і вивозили його на експорт. Це правда, але тільки частково, і така трактовка не дає повного уявлення о процесах, що відбувалися.

В епоху Голодомору величезна кількість їжі вивозилась не на експорт, а саме в Росію, де тривав процес розбудови центрально-промислового району. Попри те, що в Україні був голод і люди потребували їжі, щоб вижити, імперська комуністична влада вивозила її на терен Росії.

Ми мало говорили про ці речі, тому що не усвідомлювали імперську природу Радянського Союзу. Постійно говорили про нього як про країну, де здійснювався “комуністичний експеримент”. Втім, якщо розглядати Радянський Союз як державу імперського типу, то зрозуміло, що тоді спрацювала не тільки комуністична, але й імперська зброя.

Зараз спостерігаємо те саме. Людина загинула від голоду. Нищаться продовольчі склади. Система блокування і використання гуманітарної допомоги як інструменту примусу – це абсолютна аналогія з 30-ми роками. Союзна влада теж начебто надавала українцям допомогу – під час голоду 1928-1929 року вся преса писала “Союзна влада надає допомогу братам українцям”.

І те саме відбувалося на початку 1933 року. Але парадоксальна річ: збіжжя, яке вилучили в українців, потім їм же повернули у вигляді допомоги. Це абсолютна калька того, як російські війська роздають гуманітарну допомогу із українським написом “Цукор” на пачці.

Треба розуміти, що Україна відіграє вагому роль в міжнародній хлібній торгівлі. Якщо Росія спробує відібрати південні регіони, які є виробниками збіжжя, то теоретична вага України різко впаде, а Росії – різко зросте. Росія зробила газ і нафту елементами шантажу. Так само і збіжжя теоретично може стати елементом шантажу на міжнародній арені.

Уже декілька країн, зокрема, парламент Естонії, Латвії та Канадська палата громад визнали злочини російських військових геноцидом. Це може нам допомогти у переслідуванні воєнних злочинців у майбутньому? Яка різниця – визнають злочини росіян геноцидом чи не визнають? На ці питання відповідає правозахисниця, голова правління Центр громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Різниця величезна. Геноцид – це найтяжчий злочин за міжнародним правом. Його називають “the crime of crimes” [злочин злочинів – ред.], тому він має досі високі стандарті доведення.

Заяви законодавчих органів інших країн – це робота на символічному рівні, коли ще до судового розслідування і вердикту суду законодавці говорять, що в тих чи інших діях вони вбачають ознаки геноциду. Але рано чи пізно це все одно має бути підкріплено належним розслідуванням, представлено правовою позицією в міжнародних судах.

Щойно з історикинею згадували події Голодомору, що їх можна впізнати сьогодні в актуальних новинах про злочини росіян. Це повертає до думки про непокаране зло, що мусить бути покаране. З точки зору правозахисту така теза має сенс?

Це дуже практична метафора. З точки зору юриспруденції правовий механізм вважається закінченим, коли є норма, яка встановлює якусь заборону. Наприклад, заборону вчинити геноцид. Якщо цю норму порушено, то в правовому механізмі має бути задіяний елемент примусу – притягнення до відповідальності тих, хто цю норму порушив. Якщо цього не відбувається, то це стане для інших свідченням, що її можна порушувати й надалі.

На мою думку, оскільки злочини проти людяності не мають терміну давності, то історичний суд над людьми, які організували Голодомор 1932-1933 років мав би місце бути. І ось чому.

Мої колеги, російські правозахисники, згадували 90-ті роки. Про той короткий період, коли в Росії було відродження свободи і демократії. Окремі дисиденти тоді говорили, що потрібно провести історичний трибунал над злочинами комунізму, але ця думка не знайшла підтримки. сі схилилися до того, що хто в здоровому глузді буде в майбутньому підтримувати фігуру Сталіна і те, що він робив?

Проте зараз ми бачимо, що росіяни підтримують і Сталіна, і його репресивну політику.

Джерело: Суспільне Культура