Окупація РФ Кримського півострову стала викликом для системи європейської безпеки. Росія отримала повноцінний вихід до Чорного моря, якого їй так не вистачало впродовж становлення пострадянської державності аж до 2014 року. Так само як Петро І прорубав вікно в Європу для Російської імперії через Балтію, Володимир Путін відчинив двері Російської Федерації до Середземномор’я – однієї з ключових арен геополітичної боротьби у ХХІ столітті.

Сьогоденні тенденції світової політики свідчать про фрагментацію міжнародних відносин, а отже підсилюють важливість регіональної взаємодії. Аби завадити перетворенню РФ Чорного моря на «російське озеро», компенсувати американ[1]ський розворот у бік Китаю, врахувати опосередковані впливи Афганської кризи, держави регіону, а також НАТО мають створити стратегічні умови взаємодії, які сформують в регіоні сприятливий для еволюції безпекового режиму ландшафт.

Як стверджується в цьому дослідженні, основною глобальною метою цивілізованих держав сьогодення має стати недопущення прецедентів агресивної поведінки, порушення міжнародного права. Політика невизнання незаконної анексії Криму – лише частина стримування. Недопущення порушень міжнародного права, миттєва реакція на інциденти, спровоковані не тільки РФ, але й іншими акторами, які «надихаються» поведінкою агресора, мають стати частиною спільної стратегії провідних держав світу, що стоять на сторожі демократичного устрою, де держави є рівними за визначенням незалежно від розміру, військової та економічної потуги.