Санкційна політика завжди була фактором економічного впливу або примусом для попередження найбільш небезпечних загроз світу (ядерна програма Ірану, Північної Кореї тощо).

Багато країн часто не мали окремої політики щодо санкцій, а йшли у фарватері рішень країн-лідерів. Але останнім часом санкції, включаючи національні, стають все більш популярним інструментом, особливо в ситуації, коли світ стикається з гібридними загрозами, що не підпадають під класичне правове регулювання.

Анексія Криму та війна на Донбасі є прецедентом, коли за допомогою санкцій намагаються виправити ситуацію та змусити агресора повернутися до статус-кво. Комплекс санкцій є досить широким. Однак, навіть строк введення таких санкцій (близько пів року в ЄС) демонструє, що на міжнародній арені немає комплексного розуміння та виробленої політики щодо санкцій як інструменту стримування чи покарання.

Якщо розглядати санкції як наслідок за порушення норм міжнародного права, то він є довільним та не внормованим. На відміну від інших галузей права (цивільного, кримінального), де чітко зрозуміло, які наслідки чекають на порушника, у санкційній політиці такого немає. При цьому жодна країна не має методів оцінки ефективності та впливу таких санкцій, як і об’єктивних критеріїв застосування.

Тому метою цього дослідження є комплексний погляд на санкційну політику як таку через призму Кримської проблематики та надання рекомендацій, які б змогли сприяти формуванню національних політик України та країн-партнерів, а також міжнародних практик, які б мали реальний вплив.